В Познани прошел пикет солидарности с антифашистами России и Украины

poland 

О проведении пикета нигде не сообщалось, и тем не менее перед входом на территорию консульства находилось около 20 ментов (в том числе 4 в гражданском, которые приглядывались неподалёку, и 1 с видеокамерой). Сразу после разворачивания баннера они решили узнать кто среди нас является организатором. И получив ответ, что таковых не имеется, начали проверять документы. Среди активистов был гражданин Греции, который несмотря на предоставление документов, подтверждающих его личность и право пребывания на территории Польши, был задержан, но спустя час выпущен без каких-либо обвинений.
Это уже второй пикет солидарности с антифашистским движением, проводимый под консульством России в этом году. В тот раз пикет вызвал подобную реакцию полиции: проверка документов, повестки в отделение полиции и т.д. Тем не менее, все попытки властей запугать нас, не изменят нашего отношения к проявлениям расизма и к действиям неофашистских группировок, на которые власть откровенно закрывает глаза, и всё чаще использует в своих целях, направленных на подавление нашего протеста.

Анархистская Федерация, г. Познань.
Видео: http://www.youtube.com/watch?v=0VYVG6ME-_k

Посольство України в Фінляндії атаковано невідомими

Пізніше в мережі появилася інформація з поясненням даної акції. За словами людей, котрі закидали посольство фарбою, вони таким чином намагаються привернути увагу до підтримки президентом України Віктором Ющенком неонацистів. Це одна з акцій міжнародної солідарності з антифашистами України та Росії котрі піддаються репресіям за свої погляди і боротьбу. Сьогодні також відбудуться ряд публічних заходів в різноманітних країна х світу. Їхня  мета привернути увагу світової громадскості до негативних тенденції підтримки неонацистів з боку владних еліт.

 

Про День Перемоги

боротьба триває 

В активістському середовищі досить неоднозначне ставлення до цього дня і цього свята. Спектр думок починається від тих хто вважає, що ніякої демократії та свободи нам перемога однієї тоталітарної системи над іншою не принесла, до тих хто переконаний, що радянський солдат врятував людство від неминучої катастрофи. Однак ми всі разом переконані, що говорити сьогодні про перемогу над фашизмом рано. У нас перед очима жертви нинішніх послідовників Гітлера. Всі ми час від часу бачимо по телебаченню чи читаємо в мережі новини про марші та мітинги нацистів під захистом міліції.

Цьогорічна весна для антифашистів пройшла під знаком посилення репресій української влади над послідовниками тих, хто в свою молодість майже 70 років тому не побоявся взяти в руки зброю і виступити проти катів. Не побоявся пожертвувати найціннішим – життям. А сьогодні, влада катує та піддає репресіям тих, хто так само як і їх діди не може мовчки сидіти та споглядати на виродків котрі бють, калічать, убивають людей інших національностей, кольорів шкіри, політичних інакодумців, тих хто якось виділяється від стада. Після 17 квітня коли антифашист Андрій Довгань обороняючись від втричі більшої кількості нацистів, котрі напали на нього і імовірно мали намір його убити, а в результаті самі „впали в яму котру копали іншому”, українська влада оголосила антифашизм в Україні злочином, а антифашистів злочинцями.

Огидно, коли президент України, виступає 9 травня перед ветеранами, що боролися з нацизмом, вшановує їх і одночасно дає команду СБУ та МВС на репресії проти молодих антифашистів.
Огидно, коли людина проголошує, що „у новому часі немислимо допустити жодного найменшого натяку на відновлення будь-якої тоталітарної, авторитарної ідеології чи політики, що можуть плекати імперські амбіції, поставити під сумнів взагалі цінність людського життя”, і разом з тим захищає „патріотів”, що своїм життєвим кредом ставлять прямо протилежні цілі та цінності.

Ми не політикани, ми не шукаємо дешевої популярності і не будемо брати участь в брудних політичних інтригах. Але ми не будемо сидіти склавши руки і погоджуватися з несправедливістю котра чиниться на вулицях чи в держустановах. Ми частина глобального антифашистського руху, але не обминемо своєю увагою жоден район, жодного метру суспільного простору ми не залишимо для антилюдських та антидемократичних ідей та вчинків.

Всі ми бачимо, що боротьба з фашизмом це не справа держави. Навпаки, влада толерує фашистів, заграє з ними, підтримує. І … репресує антифашистів. Всі ми добре памятаємо про фашистські режими котрі збереглися після травня 1945 в Європі, зокрема в Іспанії та Португалії(зараз це країни не з найкращим рівнем життя в „Старій Європі”, що демонструє до того ж і неефективність фашизму як ідеології організації суспільства). І те, як їх толерували „демократи” в обмін на підтримку імперіалістичної політики.
А отже ми не можемо казати, що 64 роки тому карк гідрі було зламано і сьогодні ми можемо спокійно насолоджуватися мирним життям. Тому: боротьба триває.
Вона для кожного є різною, хто словом, хто акціями, хто пензлем чи авторучкою, але вона має тривати. Наші російські компаньєрос котрі зараз ведуть боротьбу проти нацизму в умовах жорсткого авторитарного режиму Путіна-Мєдвєдєва, які несуть втрати як від вуличних наці-терористів так і від фашистів з „корочками”, написали в своїй листівці: „Очевидно, что борьба над фашизмом — это не дело одной войны, или даже не дело одного поколения. Конечно, масштабы войны сейчас совсем другие – если в 1940х годах жертвами фашизма стали миллионы, то сегодня общее число жертв считается сотнями в год. Но если общество по-прежнему остается равнодушным перед фашисткой угрозой, 1940ые годы вернуться быстрее, чем кто-то ожидает”.
Тому не будьмо байдужі. Боротьба триває. Приєднуйся і ти!
 

 

Технологія ненависті й страху

Безперечна повага Шустерові за те, що його «Live» єдиний із усіх суспільно-політичних шоу не оминув безпрецедентну заяву Президента і наважився торкнутися теми неофашизму в Україні. А особливо за те, що на відміну від доволі численних повідомлень у ЗМІ, які підняли тему смерті Максима Чайки в топові новини минулого тижня, команда Шустера завдала собі клопоту насправді пошукати інформації. 
 
Таким чином у п'ятницю ввечері Шустер мав у своєму арсеналі всі необхідні факти для аргументованої дискусії на тему, яку вітчизняні ЗМІ старанно оминають (наївно було б думати, що з хоч яких ідейних переконань, радше, як і більшість гостей у студії Шустера, вони не бачать тут теми). 
 
Він мав інформацію про відзначання дня народження Гітлера у ставці Вервольф під Вінницею, яке відбулося 20 квітня, — це для тих, хто вважає, що неофашизм в Україні — диверсія проросійських сил. 
 
Мав відео та експертну оцінку, які свідчили про ультраправе спрямування ГО «Січ», членом якої був загиблий. А також відеосвідчення самого Чайки, в якому він висловлює незадоволення поведінкою чужинців «стосовно слов'ян, стосовно білих» і переконання, що «їх тут не має бути», а також називає себе націоналістом, готовим провадити «війну по-іншому». І це свідчення кваліфікується не інакше, як расизм. 

 У студії вперше за весь перебіг медіадискусії довкола одеського інциденту був представник руху «Антифа» (який завдяки ЗМІ став осередком «проросійських бойовиків» (за повідомленнями УНІАНу й Кореспондент.нет), пов'язуваних із партією «Родіна» (за повідомленнями УНІАНу й Укрінформу), а тоді з легкої руки Президента — екстремістською організацією), який, знову-таки, вперше дістав можливість прояснити, що це не організація, а мережевий ніким не фінансований рух, який існує по всій Європі, а не лише в Росії та Україні. І який, можливо, міг би розповісти свою версію конфлікту 17 квітня — щодо того, що цей інцидент був не нападом, а самозахистом. Однак ця версія досі не зацікавила ЗМІ — і в Шустера йому такої змоги теж не надали.

Шустер таки справді єдиний з-поміж вітчизняних ЗМІ наголосив, що Президент уже дав оцінку подіям і, фактично, назвав винних на самому лише початку слідства. Ба більше, Шустер знову-таки єдиний зауважив — хоч як побіжно: є відомості про те, що до свідків у справі вбивства Чайки застосовують протиправні дії, насильно привозять в Одесу і вибивають свідчення.

А у студії, окрім таких «фахівців» із питань неофашизму, націоналізму й прав людини, як Валентина Семенюк-Самсоненко, Михайло Чечетов чи Володимир Яворівський, було кілька експертів (Максим Буткевич, Володимир Задирака, Володимир Чемерис), які могли й детальніше розповісти про молодіжні рухи, субкультури та їхню специфіку, про дослідження діяльності ультраправих угруповань у країні, навести чимало прикладів сутичок між неонацистами і «антифа» по Україні, а також нападів, скоєних на ґрунті ненависті.

 Здається, для двогодинного ефіру серйозного суспільно-політичного ток-шоу — а саме стільки Шустер присвятив цьому питанню — більш ніж достатньо. Так. Якщо метою є «суспільно-політичне», а не «шоу».

 Звісно, програма «Шустер live» була, є і буде шоу, де політики в дорогих костюмах щотижня видають в ефір такі перли, за які трохи на захід від України можна було би назавжди попрощатися з публічною політикою. Одначе чи давно це шоу піднімало питання, суспільний градус кипіння яких може бути надзвичайно високим? І хто в таких випадках замислюється про ціну питання? 

З усіх перерахованих аргументів, по суті, жоден не дістав розвитку й дискусії. Нікому в студії, крім мовчазних експертів, яким — окрім Максима Буткевича — за весь ефір не дали слова, насправді не було діла до того — є в Україні загроза неофашизму чи немає. 

Говорили про те, що неофашизм — це штучна проблема, яка залякує «людей», і про злочинний «фашистський» режим Ющенка; про утискання титульної нації, загрозу молодим патріотам — і про небезпеку розпалювання ксенофобії… через обговорення проблем ксенофобії. 

Колишній-теперішній генеральний прокурор Піскун уперше дізнався про існування в Україні Соціал-націоналістичної асамблеї та її расистських гасел. Нестор Шуфрич обстоював християнські цінності й пропонував замість обговорення (а може, й розслідування?) почекати 40 днів із дня смерті Чайки. Кличко закликав до України для професіоналів і до обговорення тем, які об'єднують, а не роз'єднують.

Після такого об'єднавчого пориву політичної еліти до заколисування аудиторії ближчим і зрозумілішим стає прагнення НЕК із питань суспільної моралі до позитивних новин. За позитивними новинами дуже зручно ховати проблеми, а разом із ними й відповідальність.

Хто буде відповідальним за хвилю екстремізації суспільних настроїв, яка почала повільно підніматися після того, як низка ЗМІ бездумно й безвідповідально скопіювали повідомлення одеської «Просвіти» й організації «Свободная Одесса» — джерел, безперечно, об'єктивних, надійних і безсторонніх (особливо це стосується «Свободной Одессы», яка спеціалізується на «мочилові» Ігоря Маркова та Олексія Гончаренка) — про «проросійські сили, які вбили українського патріота», та «політичний підтекст» трагедії? 

А хто відповідатиме за те, що після шоу Шустера — судячи з активності ЗМІ та блогосфери — ця хвиля прямо-таки шугонула вгору? 

Хто відповідатиме за те, що червоні маячки тих фактів, що в Україні дійсно існують ультраправі неонацистські угруповання, які скоюють напади і вбивства на ґрунті ненависті, що вони дійсно подекуди зрощені з ідеологією українського націоналізму (і подекуди в доволі химерних формах), що держава в особі своїх чільних осіб (Президента, генерального прокурора, міністра внутрішніх справ) відмовляються бачити ці факти, натомість безперешкодно й безкарно втручається в слідство, впевнено скеровуючи його в потрібний політичний бік, — замість бути обговорені й прояснені, злилися в одну червону лінію? Котра сьогодні вже цілком реально загрожує поділити Україну на два табори: самопроголошених «українських патріотів» і призначених «проросійських екстремістів». 

Так, звісно «Шустер live» — це шоу. В якому минулої п'ятниці замість шукати відповідей на надзвичайно складні й дражливі суспільні питання показали червону шмату й дозволили бику суспільної недовіри, злості й прикрого банального незнання забити аудиторію до напівпритомного стану. 

Після Шустера вбивство Максима Чайки замість стати прикладом недолугої політизації небезпечних процесів (які, хочемо ми того чи ні, існують у нашому суспільстві — і ми тут, як не сумно, не одинокі в Європі) і можливістю прояснити ці процеси, розібратися, зрозуміти й розставити хоч які крапки над «і», — стало, власне, прикладом того, як безвідповідально медіа, а тоді й політики конструюють реальність, жити в якій потім доводиться багатьом мільйонам людей.  

Які так досі й не знають, хто тут «проросійські екстремісти», чи є вони взагалі й чи надалі будуть із доброго дива різати українських героїв на вулицях, а хто — «українські патріоти» й чи справді вони всі фашисти чи нацисти (і яка ж там різниця), яка роль слідства й суду, в яке не вірить ніхто, навіть голова держави. А головне — що робити, коли раптом ти хочеш справді зрозуміти, що й чому сталося 17 квітня в Одесі і як зробити так, щоби подібного більше не сталося ніколи.

джерело

Национализм и кризис

Всякое действие рождает противодействие, один предрассудок зачинает другой, и национализм "коренных" рождает ответную националистическую реакцию у "чёрных" и "понаехавших". И здесь националистические предрассудки адаптивны, поскольку утешают, укрепляют, дают силы сопротивляться, причём (что удобно для угнетателей) сопротивляться не через эффективную конкуренцию с ними, а через "укрепление границ гетто", поскольку национализм угнетённой нации, если не сочетается с прогрессивной социальной теорией, увеличивает агрессию, но отнюдь не поднимает самооценки, не ведёт к росту достижений и т.п. Это хорошо видно на неграх США, арабах Франции и т.п.

В своё время Джон Доллард провёл классическое исследование предрассудков в маленьком промышленном городке, и один из первых отметил взаимосвязь между дискриминацией и экономической конкуренцией. Хотя первоначально, когда в этот город прибыли немецкие эммигранты, в нём не наблюдалось предвзятого отношения со стороны американцев, но когда работы в городе стало не хватать, в обществе распространились предрассудки.

«Местные белые, прибывшие в основном из близлежащих ферм, вели себя открыто агрессивно по отношению к переселенцам. О немцах говорили с презрением, явно пытаясь их унизить, а коренные жители испытывали удовлетворение, ощущая собственное превосходство над ними… Агрессия в отношении немцев считалась позволительно и вызвано это было в основном соперничеством в получении работы и социального статуса на единственном в городе деревообрабатывающем заводе. Местные жители чувствовали себя подавленно, когда немцы стали претендовать на их рабочие места, а в трудное время у них появилась возможность обвинять немцев, чьё присутствие усилило конкуренцию. При этом, ведь именно к немцам никогда не относились предвзято, если не считать подозрительности ко всем чужакам без исключения (всегда присутствовавшей в обществе), которая и пробудила предрассудки (Dollard et al., 1938)».

Точно так же в XIX веке в результате перемен в экономике и роста конкуренции наблюдались сильные изменения в жестоких предрассудках и стереотипах по отношению к китайским иммигрантам. Например, когда китайцы приняли участие в калифорнийской «золотой лихорадке» и стали прямыми конкурентам шахтёров англо-саксонского происхождения, их описывали как «порочных и злобных…обжор…кровожадных и бесчеловечных» (Jacobs, Landau, 1971: 71). Тем не менее, лишь несколько лет спустя, когда китайцы отправились на строительство трансконтинентальной железной дороги – редкий американец согласился бы на такой каторжный труд – их тут же стали считать разумными, трудолюбивыми и законопослушниыми. 

Фактически китайцев стали так высоко оценивать, что Чарльз Крокер, один из крупнейших магнатов, финансировавших железную дорогу, писал: «Они как самые лучшие белые люди… очень честные, умные и всегда выполняют контракт» (Jacobs, Landau, 1971: 81). Когда гражданская война закончилась, поток бывших солдат хлынул на уже занятый рынок труда. В результате отношение к китайцам резко ухудшилось, теперь их считали преступными, хитрыми, бесчестными и глупыми (Jacobs, Landau, 1971).

Такие изменения в общественном мнении наводят на мысль о том, что в суровое время и при скудных ресурсах члены группы своих чувствуют угрозу со стороны группы чужих, и поэтому более склонны к предрассудкам, дискриминации и жестокости по отношению последним. Как можно проверить эту гипотезу? Мы могли бы выяснить, не возрастает ли число актов насилия в периоды экономического спада по отношению к меньшинствам. Карл Ховланд и Роберт Сирс (Hovland, Sears, 1940) как раз так и поступили, они сопоставили два показателя: 

а) цены на хлопок в южных штатах с 1882 по 1930 год и 

б) число линчеваний негров в тот же период (надо сказать, что в США тех лет линчевали не только негров или евреев, но и, скажем, социалистов, или активистов движения за расовое равноправие). В это время хлопок был основной культурой на Юге; экономика напрямую зависела от продаж хлопка. Ховланд и Сирс обнаружили, что корреляция соответствующих временных рядов составляет r = +0,72. 

По мере того, как цена на хлопок падала, возрастало число линчеваний, то есть когда члены группы «своих» переживали трудности, связанные с экономической депрессией, они вели себя более враждебно по отношению к членам группы «чужих», которые воспринимались как угроза собственному благополучию. Это чувство враждебности привело к возрастанию актов насилия – так, как это показано на рисунке.

 хлопок 

айно надёжны – применив более изощрённую технику анализа корреляционной связи между этими временными рядами, получили близкие значения корреляций (Hepworth, West, 1988). Точно так же обзоре, который проводился в 70-е годы, психологи обнаружили, что предвзятое отношение к чёрнокожим встречалось среди тех людей, которые экономически стояли всего на одну ступеньку выше афро-американцев. Причём предрассудки усиливались, когда именно эти белые и афро-американцы становились конкурентами, претендуя на одну и ту же работу (Simpson, Yinger, 1985).

Так что бытие определяет сознание и особенно «эмоциональную часть» последнего – любви, ненависти, доверия, недоверия и прочие предрассудки.

Источники

Dollard J., Doob K., Miller N., Mowrer O.H., Sears R., 1939. Frustration and aggression. New Haven, CT: Yale University Press

Hovland C. L., Sears R. R., 1940. Minor studies in agression: VI. Correlation of lynchings with economic indices // Journal of Psychology. Vol.9. P.301–310.

Jacobs P., Landau S., 1971. The serve to devil. Vol.2. Colonials and Sojourners. NY: Vintage books.

Hepworth J.T., Stephen G. W., 1988. Lynchings and the Economy: A Time Series Reanalysis of Hovland and Sears (1940) // Journal of Personality and Social Psychology. Vol. 55. P.239-247.

Simpson G.E., Yinger J.M., 1985. Racial And Cultural Minorities: , An Analysis Of Prejudice And Discrimination Fifth Edition. NY: Plenum.

 

И хороший теоретический анализ по теме. Этьен Балибар, Иммануил Валлерстайн. «Раса, нация, класс. Двусмысленные идентичности».

 
Источник 

Спасибо за наводку