ГЛОБАЛЬНИЙ КАПІТАЛІЗМ ТА ФАШИЗМ ХХІ СТОЛІТТЯ

У цій статті я розглядатиму питання кризи глобального капіталізму та певні уявлення про політичні реакції на цю кризу, зосередивши увагу на пропозиціях ультраправих сил та загрозі з боку так званого «фашизму ХХІ століття», особливо у Сполучених Штатах.

Перед лицем кризи нам потрібен аналіз капіталістичної системи, що в останні десятиліття зазнала суттєвих структурних перетворень. На даний момент світовий капіталізм переживає якісно нову транснаціональну, або глобальну фазу, що почалася у 1970-х і характеризується постанням справді транснаціонального капіталу та транснаціонального капіталістичного класу (ТКК). Транснаціональний капітал спромігся позбутися залежності від національної держави задля небаченого досі рівня накопичення, і разом із тим різко змінити глобальне співвідношення між класовими та соціальними силами на свою користь – і по всьому світу підважити силу народних та робітничих рухів після повстань 60-х та 70-х років.

Після свого виникнення транснаціональний капітал пережив дві основні хвилі найбільшого поширення у 80-х та 90-х, що викликало гіпернакопичення, чому сприяла розробка інформаційних технологій та комп’ютерів, впровадження неоліберальної політики і виникнення нових способів мобілізації та експлуатації глобальної робочої сили. Все це супроводжувалося черговим глобальним раундом первинного накопичення капіталу, виселенням сотень мільйонів людей, головним чином у сільських місцевостях країн Третього світу – всі вони стали внутрішніми чи транснаціональними мігрантами.

Перед нашими очима постала значно більш інтегрована система із панівними групами, що зосередили у своїх руках надзвичайно потужну транснаціональну владу та здатність контролювати глобальні ресурси та інституції.

Мілітаризоване накопичення, фінансові спекуляції – та присвоєння бюджетних коштів

Наприкінці дев’яностих система ввійшла до стадії хронічної кризи. Разюча соціальна поляризація та зростання нерівності допомогли породити глибоку кризу перенакопичення. Надмірна концентрація багатства планети в руках небагатьох поряд із прискореним збіднінням та позбавленням власності більшості населення змусила навіть учасників щорічного зібрання Світового економічного форуму у Давосі визнати те, що розрив між багатими й бідними по всьому світу є «найбільшою світовою проблемою», яка «породжує загрозу глобальної нестабільності та громадянських війн».

Всезагальна нерівність та збідніння широких мас означає, що транснаціональні капітали не можуть знайти продуктивних виходів для вивільнення неймовірних обсягів доданої вартості, яку вдалося накопичити на світанку ХХІ століття. В умовах кризи ТКК звернувся до кількох основних механізмів підтримки процесів глобального накопичення, тобто отримання прибутків.

По-перше, це накопичення за допомогою військової сили – проведення військових операцій та інтервенцій запускає цикли знищення та відбудовування, що приносить надприбутки для комплексу «армія-в’язниця-промисловість-безпека-фінанси», який постійно зростає. Зараз ми живемо в умовах глобальної військової економіки, межі якої простягаються значно далі за «гарячі війни» в Іраку та Афганістані.

Наприклад, війна з іммігрантами у Сполучених Штатах та в інших куточках світу, як і більш загальна тенденція до утисків суспільних рухів та вразливих категорій населення, є лише стратегією накопичення, незалежною від будь-яких політичних цілей. Війна з іммігрантами надзвичайно прибуткова для транснаціональних корпорацій. У Сполучених Штатах індустрія приватних в’язниць переживає справжній бум. Нелегальні іммігранти складають дедалі більшу частину контингенту американських в’язниць: їх утримують у приватних тюремних центрах і депортують силами приватних компаній, що діють за державним замовленням.

Не дивно, що Вільям Ендрюс, генеральний директор Виправної корпорації Америки (ВКА) – найбільшого приватного підрядника Сполучених Штатів у сфері тюремних центрів для іммігрантів – у 2008 році заявив, що «Послаблення законодавчого тиску… чи декриміналізація [іммігрантів] могли б негативно позначитися на попиті на наші установи та послуги». Так само не викликає подиву те, що ВКА та інші корпорації профінансували сплеск неофашистської законотворчої діяльності, спрямованої проти іммігрантів, у Арізоні та інших американських штатах.

Другий механізм – знекровлення бюджетів та присвоєння бюджетних коштів. Транснаціональний капітал використовує свої фінансові потужності для того, щоб підпорядкувати собі державні фінанси та накласти додаткові обмеження на працюючу більшість, результатом чого є дедалі більша соціальна нерівність та злидні. ТКК використав свою структурну владу для прискореного демонтажу залишків соціальних виплат та держави загального добробуту.

І третє – це божевільні фінансові спекуляції у світових масштабах, що перетворюють глобальну економіку на гігантське казино. ТКК вклав мільярди доларів у спекуляції на ринку нерухомості, на продовольчому, енергетичному та інших товарних ринках, на ринках облігацій (це вже безпосередньо стосується держбюджету та державних фінансів), та на всіх мислимих “деривативах”, починаючи від хедж-фондів і закінчуючи свопами, ринками ф’ючерсів, облігаціями, забезпеченими борговими зобов’язаннями, фінансовими пірамідами та схемами Понці. Після колапсу глобальної фінансової системи у 2008 році її життя повисло на волосині.

Це не циклічна, а структурна криза, тобто реструктуризуюча криза, подібна до тієї, яку ми пережили у 1970-х чи раніше у 1930-х, і вона потенційно може перетворитися на системну кризу, залежно від того, як соціальні агенти реагуватимуть на неї та на велику кількість непередбачуваних наслідків. Реструктуризуюча криза означає, що єдиним виходом із кризи є зміна структури системи, тоді як системна криза вимагає зміни самої системи. Кризовий період є часом швидких соціальних перетворень, коли колективні агенти та випадкові чинники відіграють вагомішу роль, ніж у часи системної рівноваги.

Реакції на кризу та Веймарська республіка Обами

Перед лицем кризи виникають різноманітні реакції з боку держав, соціальних і політичних сил. Зі всього переліку найбільше виділяються глобальний реформізм; відродження народного та лівого низового спротиву; відповідь ультраправих і фашизм ХХІ ст. Перш за все, схоже на те, що по всьому світу відбувається поляризація між правими та лівими, причому обидві сторони закликають до повстання.

Неофашистський бунт досить явно проявляється у Сполучених Штатах. Корені цього повстання сягають кількох останніх десятиліть: мобілізація ультраправих сил розпочалася в результаті кризи гегемонії, що була наслідком розгортання масової боротьби у 60-х та 70-х рр.; головним чином це стосується рухів за звільнення чорношкірих, латиноамериканців та інших народів третього світу, контркультурних течій та активної боротьби робітничого класу.

Неофашистські сили реорганізувалися у роки правління Дж.Буша-молодшого. Однак моя оповідь починається із виборів Обами.

Від самого початку проект Обами був спробою панівних груп відновити гегемонію після її послаблення за часів Буша (що супроводжувалося постанням потужного руху за права іммігрантів). Обрання Обами стало викликом системі на культурному та ідеологічному рівнях і похитнуло расові/етнічні засади, на яких від самого початку був заснований республіканський лад Сполучених Штатів. Втім, до проекту Обами ніколи не входили наміри поставити під сумнів соціо-економічний порядок; навпаки, він був спрямований на збереження та посилення цього порядку шляхом відновлення гегемонії, здійснення пасивної революції на противагу масовому невдоволенню та поширенню народного спротиву, що поволі просочилися до політичної системи протягом останніх років президентства Буша.

Італійський соціаліст Антоніо Грамші розробив поняття пасивної революції на позначення спроб панівних груп здійснити незначні перетворення згори для того, щоб перекрити можливості для низової мобілізації, спрямованої на більш радикальні перетворення. Невід’ємною частиною пасивної революції є кооптація низового лідерства, залучення його до панівного проекту. Домінуючі сили в Єгипті, Тунісі, по всьому Близькому Сході та у Північній Америці намагаються здійснити таку пасивну революцію. Що стосується руху за права іммігрантів, одного з найбільш активних у Сполучених Штатах, то поміркованих лідерів латиноамериканського істеблішменту прийняли до лона Демократичної партії та команди Обами (класичний приклад пасивної революції), в той час як масова база руху зазнає посиленого репресивного тиску з боку держави.

У ході своєї кампанії Обама скористався з масової мобілізації та прагнення народу до змін, небачених у Сполучених Штатах протягом багатьох років, і навіть сприяв поширенню подібних настроїв. Проект Обами кооптував бурю, що зароджувалася у соціальних низах, спрямував її на виборчу кампанію, а потім зрадив тим прагненням, коли Демократична партія по суті демобілізувала повстання за допомогою пасивної революції.

У цьому сенсі проект Обами послабив народну та ліву низову реакцію на кризу, що звільнило простір для правої реакції – проекту фашизму ХХІ ст., що перейшов до активної фази. Адміністрація Обами нагадує цим Веймарську республіку. Хоча соціал-демократи перебували при владі за часів існування Веймарської республіки в Німеччині у 20-х та на початку 30-х рр. ХХ ст., вони не слідували шляхами виходу з кризи, які пропонували ліві сили, а радше відтісняли бойові профспілки, комуністів та соціалістів на другий план, постійно потураючи капіталу та правим перед тим, як передати владу нацистам у 1933 році.

Фашизм XXI сторіччя в Сполучених Штатах

Я не вживаю термін «фашизм» необдумано. Існують певні основні риси фашизму, які я тут визначаю:

1. Поєднання транснаціонального капіталу з реакційною політичною силою

Таке поєднання розвивалося за роки правління Буша та ймовірно поглибилося б при тандемі Маккейн-Пейлін у Білому домі. В той самий час такі неофашистські рухи, як Рух Чаювання (Tea Party), а також неофашистські закони на кшталт Арізонського анти-іммігрантського закону, SB1070, широко фінансувалися корпоративним капіталом. Три сектори транснаціонального капіталу особливо виділяються у пошуку фашистських засобів у політичній сфері з метою накопичення ресурсів: спекулятивний фінансовий капітал, військово-промисловий оборонний комплекс, а також видобувні та енергетичні (особливо нафтові) сектори.

2. Мілітаризація та крайня маскулінізаціяФашизм - це концентрований в приватних руках контроль над ресурсами, контроль над інформацією, масивні інвестиції та виробництво зброї й військового обладнання, придушення робітничих рухів... Звучить знайомо?

Оскільки процес мілітаризації сприяв зростанню бюджету Пентагону, який збільшився на 91% в реальних цифрах за останні 12 років, то вищі військові чини стали більш політизованими та втягнутими у прийняття політичних рішень.

3. «Цап-відбувайло», що служить для вивільнення соціальної напруги та протиріч

В цьому випадку це іммігранти та мусульмани зокрема. The Southern Poverty Law Centre нещодавно повідомив, що кількість організацій, які належать до «трьох гілок радикально правих – ненависницьких, націоналістичних екстремістських груп та патріотичних організацій зросла з 1 753 груп у 2009 році до 2 145 груп у 2010 році, тобто на 22%, після 40-відсоткового зростання у 2008-2009 роках».

Звіт за 2010 рік Департаменту з Національної безпеки вказує на те, що «праві екстремісти можуть залучати до своїх лав нових людей, граючи на побоюваннях щодо певних надзвичайних ситуацій. Економічний спад та обрання першого афроамериканського президента представляють унікальні можливості для правої радикалізації та вербування». Висновок звіту: «За останні п’ять років різні праві екстремісти, включаючи ополчення та білих шовіністів, почали сприймати іммігрантську тему як заклик до дії, гуртування та інструмент вербування».

4. Масова соціальна база

В цьому випадку ядром соціальної бази є білий робітничий клас, що історично користувався расовими привілеями і тепер відчуває витіснення та швидку низхідну мобільність через впровадження неолібералізму в США; його представники втрачають безпеку та стабільність, яку вони відчували у попередню фордистсько-кейнсіанську епоху національного капіталізму.

5. Фанатична ідеологія мілленіаризму, що включає расову/культурну перевагу на підставі ідеалізованого міфічного минулого та расистську мобілізацію проти «цапів-відбувайлів»

Ідеологія фашизму XXI сторіччя часто спирається на ірраціональність – обіцянка забезпечити безпеку та відновити стабільність є емоційною, а не раціональною. Фашизм XXI сторіччя є проектом, який не лише не робить різниці між правдою і брехнею, а й не потребує її.

6. Харизматичне лідерство

Таке лідерство до сих пір було відсутнє в США, хоча такі постаті як Сара Пейлін та Гленн Бек є свого роду новими архетипами.

Смертельне коло «накопичення-експлуатація-виключення»

Одним із нових структурних вимірів глобального капіталізму XXI сторіччя є різке збільшення світового «надлишкового» населення – ця частина маргіналізованих та усунутих від продуктивної участі в капіталістичній економіці складає приблизно третину людства. Потреба забезпечення громадського контролю за цією масою людей, що живе в трущобах, дає потужний імпульс неофашистським проектам і полегшує перехід від соціального забезпечення до соціального контролю, інакше кажучи, до т.зв. «поліцейської держави». Така система стає дедалі жорстокішою.

Теоретично встановлено, що в умовах капіталістичної глобалізації такі суперечливі функції держави, як накопичення та легітимація, не можуть виконуватися одночасно. Економічна криза загострює проблеми легітимації для панівних груп, і таким чином кризи накопичення, такі як ця, продукують соціальні конфлікти і проявляються у вигляді спіральних політичних криз. По суті, здатність держави діяти як «фактор згуртованості» в рамках соціального порядку погіршується настільки, що капіталістична глобалізація та ідея накопичення або комерціалізації проникають до кожного аспекту життя, і тому «згуртованість» вимагає дедалі більшого соціального контролю.

Процеси витіснення та виключення прискорились з 2008 року. Система відмовилася від широких верств населення, що опинилися в смертоносному колі накопичення, експлуатації та виключення. Система навіть не намагається інтегрувати цю «зайву» частину населення, а скоріше намагається попередити та нейтралізувати її реальні або можливі вияви непокори, криміналізуючи бідні та знедолені верстви населення, у деяких випадках демонструючи свою схильність до геноциду .

Оскільки держава відмовляється докладати зусилля до забезпечення законності серед широких верств населення, які опинилися в рамках категорії «надлишкової» або надексплуатованої (super-exploited) робочої сили, вона вдається до цілого ряду механізмів примусового виключення: до масового ув’язнення та тюремно-промислових комплексів, до всюдисущої поліції, до маніпуляції простором новими методами, до надзвичайно репресивного антиіммігрантського законодавства, до ідеологічних кампаній, спрямованих на оману та пасивність людей невеликим рівнем споживанням та фантазіями.

Фашизм XXI сторіччя не виглядатиме як фашизм XX сторіччя. Окрім усього іншого, здатність панівних груп контролювати та маніпулювати простором та здійснювати безпрецедентний контроль над ЗМІ, засобами комунікації, виробництвом символічних образів та повідомлень означає, що репресії можуть бути більш вибірковими (як ми бачимо, наприклад, в Мексиці чи Колумбії), а також організованими юридично, аби масові «легальні» ув’язнення відбувалися в концентраційних таборах. Більше того, здатність економічних сил визначати результати виборів дозволяє фашизму XXI сторіччя проявлятися без порушення електоральних циклів та конституційного порядку.

Сполучені Штати на сьогодні не можна охарактеризувати як фашистську країну. Тим не менше, всі умови та процеси, необхідні для цього, присутні, і соціальні та політичні сили, які стоять за цим проектом, швидко мобілізуються. У більш загальному плані, за прикладами останніх років, такий політичний проект включатиме в себе продовження вторгнення Ізраїлю в сектор Газа та етнічні чистки палестинців, накладення ярлика «цапів-відбувайл» та криміналізацію робочих-іммігрантів, а також Рух Чаювання в США, геноцид в Конго, окупація Сполученими Штатами та ООН Гаїті, поширення руху неонацистів та скінхедів в Європі, інтенсивні індійські репресії в окупованому Кашмірі.

Противагою фашизму XXI сторіччя має бути скоординована боротьба у відповідь з боку глобального робітничого класу. Єдиним реальним виходом із кризи глобального капіталізму є масштабний перерозподіл багатств та влади на користь бідної більшості. І єдиний спосіб, у який такий перерозподіл може відбутися – це масова транснаціональна низова боротьба.

Вільям Робінсон – професор соціології та глобалізації в Каліфорнійському університеті, Санта Барбара

Джерело: Спільне.

Переклад Остапа Кучми та Дениса Лаврика

Расизм – пристрасть високого походження

Я хотів би поділитися деякими роздумами про поняття «державного расизму». Вони спрямовані, перш за все, проти популярної інтерпретації низки заходів, до яких нещодавно вдавався французький уряд, починаючи від закону про заборону носіння ісламського одягу, що закриває обличчя, до насильницької депортації ромів. Інтерпретація, про яку йдеться, вбачає в цих заходах вияв опортунізму, спрямованого на експлуатацію расистських та ксенофобських мотивів з метою передвиборчої агітації. Ця так звана критика ґрунтується на припущенні, що расизм – це пристрасть простих людей, ірраціональна реакція нажаханих ретроградних прошарків населення, які не здатні пристосуватися до нового мобільного та космополітичного світу. Державу звинувачують у тому, що вона відступилась від своїх принципів і почала потурати цим прошаркам. Але тим самим ця інтерпретація укріплює державу в її позиції представника раціональності на противагу ірраціональності простих людей.

Однак саме ці прийняті «лівою» критикою правила гри і стали передумовою для впровадження протягом останніх двадцяти років з боку правиці цілого ряду расистських законів та декретів. Усіх цих заходів уживали, вдаючись до тієї самої аргументації: існують проблеми зі злочинністю та порушенням спокою з боку іммігрантів і порушників імміграційного законодавства. Ці проблеми можуть призвести до вибуху расизму, якщо не відновити правопорядок. Тому необхідно поставити ці злочини та правопорушення під керівництво універсального законодавства задля того, щоби вони не викликали расистських заворушень.

У цю гру грають як зліва, так і справа. Вона полягає в тому, щоб протиставити народним пристрастям універсалістську логіку раціональної держави, тобто облагородити расистську політику держави засобом антирасистської риторики. Час поставити цей аргумент з голови на ноги і підкреслити зв’язок між державною «раціональністю», яка впроваджує ці заходи, та її Іншим, ворогом-спільником, зручним для того, щоб на його тлі виставити себе в позитивному світлі, – народною пристрастю. Адже це не уряд діє під тиском народного расизму, відповідаючи на так звані популістські пристрасті крайніх правих. Саме державний інтерес підтримує існування цього іншого, кому він і передає уявне керування своїми реальними законами.

П’ятнадцять років тому я запропонував термін «холодний расизм» для опису цього процесу. Расизм, з яким ми сьогодні маємо справу, це расизм з холодною головою – інтелектуальна конструкція. Насамперед це творіння держави. Ідеться про зв’язок між правовою та поліцейською державою. Але сама природа держави – поліцейська, це інституція, що фіксує і контролює ідентичності, місця і пересування, інституція, що перебуває в постійній боротьбі проти всього, що виходить за межі обліку ідентичностей, а це означає, що вона бореться проти того надміру логік ідентичності, який являє собою дія політичних суб’єктів. Світовий економічний порядок змушує цю роботу бути дедалі наполегливішою. Наші держави все менше спроможні протистояти наслідкам вільного обігу капіталів, руйнівним для спільнот, якими ці держави керують. Вони є тим більш неспроможними, бо не мають жодного бажання чинити спротив. Тож вони задовольняються тим, що лишається у їхній владі: переміщенням осіб. За об’єкт держави обирають контроль над цим типом переміщення, а завданням – захист громадян від мігрантської загрози, тобто, якщо висловлюватись точніше, створення відчуття незахищеності та управління ним. Все більше і більше ця діяльність стає їхнім сенсом існуванням та засобом само-легітимації.

Звідси випливає факт, що закон виконує дві першочергові функції: ідеологічну, яка полягає у постійному творенні образу суб’єкта, який загрожує безпеці, та практичну, яка полягає у невпинній перерозмітці кордону між внутрішнім та зовнішнім, постійному створенні нестійких ідентичностей, здатних виштовхувати назовні тих, хто раніше був усередині. Прийняття законів про імміграцію означало насамперед створення категорії «недофранцузів», занесення до нестійкої категорії іммігрантів людей, народжених на французькій землі від батьків-французів. Прийняття законів про нелегальну імміграцію означало зарахування до категорії нелегалів легальних «іммігрантів». Саме за цією логікою нещодавно почали вживати поняття «француз іноземного походження». І саме ця логіка сьогодні спрямована на ромів, породжуючи, усупереч самому принципу вільного переміщення населення в європейському просторі, категорію європейців, які не є справжніми європейцями, подібно до того, що є французи, які насправді французами не є. У створенні цих нестійких ідентичностей держава не спиняється перед суперечностями, що ми бачили на прикладі заходів проти «іммігрантів». З одного боку, вона створює дискримінаційні закони та форми стигматизації, засновані на ідеї громадянської універсальності та рівності перед законом. У такий спосіб караються та (або) стигматизуються ті, чия діяльність протиставляється громадянській рівності та універсальності. Але з іншого боку, в межах нібито одного для всіх громадянства держава створює різні типи дискримінації, наприклад, розділення на звичайних французів та французів «іноземного походження». З одного боку: всі французи однакові, стережіться нефранцузів; з іншого боку: французи не однакові, стережіться тих, хто про це забуває!

Таким чином, сьогоднішній расизм – це насамперед логіка держави, а не пристрасть народу. І ця логіка підтримується, в першу чергу, не бозна-якими відсталими соціальними групами, а значною частиною інтелектуальної еліти. Останні расистські кампанії зовсім не є результатом діяльності так званих «популістських» ультраправих. Їх здійснила інтелігенція, що оголошує себе лівою, республіканською та світською. Свої аргументи вона вибудовує в ім’я боротьби з «комунітаризмом», в ім’я універсальності закону й рівності всіх громадян перед законом, рівності статей. У цьому випадку ніхто особливо не переймається усуненням суперечностей; ці аргументи висувають люди, які в інших сферах мало що роблять для рівності та фемінізму. Насправді ж, наслідком згаданої аргументації є насамперед створення збірної категорії для означення всього небажаного, до якої без розбору зараховують мігрантів, іммігрантів, ретроградів, ісламістів, сексистів і терористів. Звернення до універсальності насправді сприяє її протилежності: свавільній державній владі дано вирішувати, хто належить, а хто не належить до класу наділених правом проживати тут, інакше кажучи, тільки влада спроможна наділяти когось ідентичністю чи забирати її. У цієї влади є відповідник: право зобов’язувати індивідів щохвилини бути придатними до ідентифікації, зобов’язувати їх перебувати у просторі суцільної видимості для держави. Взявши це до уваги, варто повернутися до рішення, яке уряд знайшов для юридичної проблеми з забороною чадри. Як відомо, важко було створити закон, націлений конкретно на кілька сотень осіб, що сповідують певну релігію. Але уряд таки знайшов вихід: закон, що взагалі забороняє закривати обличчя в публічному просторі. Цей закон стосується як жінки, що носить бурку, так і маніфестанта, що носить маску або хустину. Таким чином, хустина стає спільною емблемою як для ісламіста-ретрограда, так і для терориста-порушника спокою. Це рішення, прийняте, як і чимало заходів проти імміграції, з мовчазної згоди «лівих», було сформульоване «республіканською» думкою. Згадаймо гнівні діатриби, які проголошувалися в листопаді 2005 року проти молодиків у масках та капюшонах, що виходили на нічні бунти. Пригадаймо також справу Редекера, професора філософії, якому загрожувала ісламська «фетва». Відправним пунктом гнівної антимусульманської діатриби Робера Редекера була… заборона плавок-стринґів на паризьких пляжах. У цій забороні, виданій мерією Парижа, він розгледів потурання ісламізму, релігії, чий потенціал ненависті та насилля вже було продемонстровано забороною з’являтися оголеним на публіці. Красиві слова про світськість та республіканську універсальність у загальному підсумку зводяться до принципу, що потрібно бути повністю видимим в публічному просторі, немає різниці де – чи то на вулиці, чи то на пляжі.

І на завершення: багато енергії було витрачено проти певного уособлення расизму – втіленого в «Національному фронті» – та певного уявлення про цей расизм як про форму самовираження «маленьких білих людей», що репрезентують відсталі прошарки суспільства. Чимала частина цієї енергії пішла на утвердження нової форми расизму: расизму держави та «лівого» інтелектуального расизму. Можливо, настав час переорієнтувати думку і боротьбу в напрямку проти теорії й практики стигматизації, прекаризації та ексклюзії, які сьогодні становлять расизм високого походження: логіка держави та пристрасть інтелігенції.

 

Жак Рансьєр, 11 вересня 2010 р.

з французької переклав Володимир Артюх (п’ятниця, 10 червня 2011)

Український «Херут» та ізраїльська «Свобода» Хто надихає українських правих?

Такі спроби абстрагуватися від конкретики, контексту та інших кутів зору при дослідженні слугують тому, аби приховати зв’язок політики нацистів з певним типом  капіталістичної   раціональності ,  а отже приховати те спільне, що ізраїльські праві мають з німецькими нацистами. Також, за маскою вічної жертви ірраціонального антисемітизму (який стає “резиновим” означенням, як “оранжевиє сіли”, наприклад) можна приховати нового хижака. Таке абстрагування —  смертельне для наукового дослідження, адже робить неможливим застосування методу аналізу і синтезу. Наприклад, якщо розглядати феномен таврування в’язнів концтаборів (байдуже, в якій системі координат, феноменологічній чи в інших), то доведеться дати визначення тавруванню в’язнів в таборах для полонених палестинців.

Ще один приклад: більшість знищених в Європі євреїв не були сіоністами, а складали йому опозицію: клерикальну, ліберальну та ліву. Ще меншій відсоток серед них складають саме праві сіоністи, не в останню чергу через те, що уряд Німеччини в 30-ті роки надавав допомогу сіоністам-ревізіоністам в боротьбі з британцями в підмандатній Палестині. Це зброя, вишкіл, вільна агітація за виїзд (навіть рабинів зобов’язали говорити Івритом, замість Ідишу) і транспортування (британська адміністрація суттєво обмежила в’їзд євреїв в Палестину). Отже інвалідною є ще одна ідеологема ізраїльських правих, а саме побудова держави Ізраїль через смерть 6 міліонів євреїв. Коли не дивитися на число, а поглянути на конкретних людей та їхні стратегії, то виходить дивна штука з цією побудовою. По-перше, виявляється (ой вей!), що євреї-анархісти (як приклад) будували державу Ізраїль самим фактом своєї боротьби з нацистською державою. По-друге, сьогоднішня політика ізраїльських правих виправдовується наслідками “вчорашньої” політики німецьких правих. Парадокс!

Таку саме тактику застосовують й українські праві: будь-яку суперечку вони прагнуть перевести в історичну і символічну площину. Акт спалення радянського прапора, чи демонтаж якогось пам’ятника, чисельні посилання на радянський досвід слугують кільком цілям. Перша й найочевидніша з них — це імітація бурхливої діяльності та провокування скандалів. По-друге, на тлі Сталіна і Берії набагато легше виглядати симпатичним. Сперечатися з реальними опонентами вони не завжди здатні, тому або копають мертвого віслюка-СРСР, або конструюють за власною подобою химеру “внутрішнього ворога”. І по-третє, така тактика має сховати від нас генетичний зв’язок між державницьким проектом українських консерваторів і “совком”, з його елітарною практикою.

Іронія полягає в тому, що націоналісти залежні від радянського спадку не менше, а подекуди і більше, ніж інші категорії населення. Якщо подивитися на ту “революцію”, яку праві проголошують проти радянського минулого, то вона є лише перевішуванням ярличків, і аж ніяк не зміною моделей і методів.

Водночас, відчувається структурна подібність ізраїльського та українського націоналістичних міфів.

Диктат установчого дискурсу (політизоване питання назви-дифініції), монополізація істини (закріплення її на законодавчому рівні) гонитва за числом, паралельно з ігноруванням всього, що не вписується в межі дискурсу, або не відповідає функції міфу (заважає, чи просто не потрібно), — це риси “правої” версії як Холокосту, так і Голодомору.

Після 1991 року втратили свій статус установчі міфи “Жовтнева революція” і “Велика вітчизняна війна”. Утворився певний вакуум в історичній пам’яті. На місце цих консолідаційних міфів тепер приходять міфи «Голодомор», і «визнання УПА». Одразу обмовлюся, що під словом “міф” розуміється певна структура, і що воно не несе виключно негативного значення. Міф “Голодомор” запускали ще до Кучми, і він досить швидко прищепився більшості населення,що свідчить про існування певної пам’яті про події 1930-34рр. Є ще один кандидат на роль консолідаційного міфу, а саме “Національно-визвольні змагання 17-21рр.”, але навіть в такому формулюванні той період не дуже підходить для політичних спекуляцій, бо доведеться кудись ховати соціалістичний, соціал-демократичний та анархічний “спадок”.

Одним з елементів міфу “Голодомор” є підкреслення покори і пасивності населення, що вимирало.  Також не варто, мабуть, говорити навіщо міфотворцям з адміністрації, наприклад, Леоніда Даниловича було стверджувати пасивність селян перед державним насильством. Але навіщо таке стверджувати “опозиційним” правим? Ну, ізраїльські праві пишуть про покірність загиблих в Катастрофі перед тим, як закликати до превентивного насильства.

За президента Ющенка почалася гонитва за числом жертв. Принциповим питанням стало побити “рекорд” Голокосту, лунала цифра 10 міліонів, але врешті зупинилися на 7-ми. Ніби трьох, або п,яти міліонів мало! Та для будь-якої здорової людини це не важливо для визнання злочину. Також, аби підтвердити статус геноциду, велику увагу приділяють доведенню “злочинного наміру”. Таким чином, провина за цю трагедію покладається на ірраціонально лихих чужинців, зоологічних українофобів.

Як на мене, найбільш цікавою і моторошною концепцією про голод 31-33 роках, є концепція Касьянова: Голод був результатом помилки. Він не мав принести смерть міліонам, а мав лише загнати їх в колгоспи, упрокорити, допомогти вилучити та продати збіжжя за кордон. Відсутність запланованої кількості збіжжя змусило керівництво не засумніватися у власних розрахунках, а шукати диверсантів і ворогів народу. Аж до кінця 32 року вважалося, що зерно в селян є. Могутній державний апарат творив власну віртуальну реальність і жорстоко карав все, що в неї не вписувалося. Мільйони загинули через інерцію політичної системи та її гіпертрафованого репресивного апарата. Це дуже страшно, це яскраво демонструє абсурдність ситуації, коли буття

мільйонів залежить від купки людей із їхнім суто державницьким розумінням управлінської та економічної раціональності.

Тому не пишуть про функціонерів, які відмовлялися виконувати злочинні накази. Про людей, які ділилися останнім з ближніми. Про спротив. Власне, тому не йдеться про людей, а лише про абстрактні цифри. Бо минуле використовується для того, щоб впливати на сьогодення.

Міф “УПА” це така ж спроба перевісити ярличкі “герой” і “зрадник”, а зовсім не змінити саму структуру радянського міфу “ВВВ”. Призначення цього міфу в СРСР і сучасній РФ є “історичний фотошоп”: створюється “рамочка”, за межі якої з Другої Світової війни витісняється все, що дискредитує політику Москви. Перше, що робить ця “рамочка”, це вирізає спільні радянсько-нацистські акції в Європі (політику з приводу Чехословаччини, територіальні обміни, розгром Польщі), а також Маньчжурську і ряд інших операцій. Друге — штучно зображує СРСР єдиним опонентом нацистам, вирізає союзників і не прорадянські партизанські рухи. По-третє, цей топос апелює до Вітчизняної війни (1812 року). І в риториці і за структурою міф “ВВВ” є націонал-шовіністичним, імперським. Якщо ж взяти міф “УПА”, то його палкі адепти категорично не бажають ставити українські націоналістичні організації, проекти та їхні практики в загальноєвропейський контекст “доби інтегрального націоналізму“. Тут у пригоді стає вже готова “рамочка” радянської історіографії, яка нашвидкоруч пристосовується до нових (але не дуже) завдань.

Більшість ізраїльський правих — репатріанти з Радянського союзу, секулярні евреї, що погано володіють як Івритом, так і ідиш. Схожа ситуація і з українським правими. Більшість із них мають жагуче бажання довести ідентичність у найнедоречніший спосіб, бо їм бракує, зазвичай, саме «українськості». І чим радикальніші націоналісти, тим частіше можна побачити у їхньому патріотизмі ґандж.  Достатньо хоча б переглянути кілька відео організації «Патріот України» Ви самі тоді на власні вуха почуєте наскільки ж погано володіють українською рядові «бійці» організації.

1948 року було утворено політичне об’єднання Херут (івр. -חֵרוּת). Засновниками його стали члени Іргуна (ארגון), однієї з військових організацій, що діяли на території підмандатної Палестини до проголошення незалежності держави Ізраїль і війни за незалежність. Метою створення було перетворити підпільну організацію Ецел (אצ»ל) на парламентську партію. Члени Іргуна сповідували ідеї правого сіонізму (сіонізму-ревізіонізму), ідеологом якого був одесит Володимир-Зеєв Жоботинський. Таким чином, військова організація перетворювалася на політичну партію, що прагнула увійти до Кнесету. Цікаво, що перетворитися на респектабельну партію Херут так і не спромігся. Мабуть, через свій суперечливий спадок терористичної організації та традицію корупційних скандалів (хоч останні притаманні всім ізраїльським партіям). Лише пізніше ця партія увійшла до блоку Лікуд (ליכוד‎), з яким прийшла до влади в 1977 році.

2004 року на 9-му з’їзді Соціал-націоналістичної партії України прийняли рішення про перейменування партії на ВО “Свобода”. Виключення з назви слів “партія”, “націонал-соціалізм”, та поява гарного слова “свобода” свідчать про спроби стати більш привабливими для виборців, про спроби пройти до Верховної Ради та місцевих рад. В той же час ВО «Свобода» приймає нову редакцію програми. «ВО «Свобода» буде широко пропагувати ідею переходу українського суспільства від нинішніх форм опосередкованої демократії до форм прямого народовладдя.» Втім, вже у 2007 році в документи повертається термін «націократія».

Риторика, ідеологія, стратегія, політика історичної пам’яті, комплекс меншовартості й “хуліганське” минуле — це не повний перелік того, що поєднує українських правих та їхніх закордонних колег, а надто — колег з Ізраїля. Навіть назви “найяскравіших” партій співпадають, адже об’єднання Херут перекладається як “свобода”. Такий набір співпадінь може свідчити про свідоме запозичення досвіду, а надто про плагіат українських правих у своїх споріднених близькосхідних колег. Якщо ж ні, і якщо прийняти тезу функціоналістів та структуралістів, то українські та ізраїльські “інтегральні націоналісти” тотожні. Ба більше, і в тих і в інших споглядається типова ідентифікація з агресором (як на особистому рівні, так і на рівні соціальних практик), з НСДАП та з КПРС, перехресно запиленими.

Але є і відмінності, а саме той факт, що Харут об’єднувався з усіма центристами і правими в Ізраїлі, аби тільки посунути від влади соціалістів. Так з’явився блок Лікуд. Харут знов вийшов з Лікуда лише

нещодавно ПІСЛЯ перемоги останнього і формування правого уряду. А ось ВО “Свобода” зробила зовсім навпаки, що викликає і досі підозри в її грі на боці ПР. Херут є більш послідовною правою партією. Так що в сіоністів «свободівці» навчилися тільки поганому.

*Хавер (іврит) — товариш